ЗАВЖДИ ШУКАЛА ОДНОДУМЦІВ
Для Фені Дмитрівни Пустової (1928-2010) Донецький університет був не лише місцем роботи, а і сферою її особливої турботи, адже більше сорока років довелось їй працювати в цьому навчальному закладі – після успішного закінчення Харківського університету, аспірантури та кількарічної праці в одній зі шкіл міста Костянтинівки. За період роботи в Донецькому університеті вона виховала тисячі студентів – учителів, поетів, науковців, які зараз працюють у різних куточках України. Так, у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка викладає її вихованка – доцент Світлана Анатоліївна Водолазька, в Донецькому юридичному інституті МВС України – доцент Тамара Миколаївна Сабельникова. Ф.Д. Пустова підтримувала молодих науковців, сприяла їх становленню, турбувалася про їхнє майбутнє, тому завжди тепло згадують свою наставницю її вихованці.
Безкомпромісна, емоційна, напрочуд вразлива, Феня Дмитрівна жваво реагувала на суспільно-політичні події та літературні новини, пильно стежила за мовною ситуацією в Україні, гаряче вболівала про долю української мови в Донбасі. З її вуст могли пролунати критичні зауваження на будь-чию адресу – незалежно від рангів, звань тощо. «Я не можу мовчати!» – зізнавалася вона, даючи волю почуттям, якщо її щось дуже вражало… Нещирість у стосунках її гнітила, проте, якщо людина потрапляла у скрутну ситуацію, Феня Дмитрівна першою намагалася допомогти – порадою, добрим словом.
Беззастережним авторитетом усе життя для Ф.Д. Пустової був Іван Якович Франко, про якого почала писати ще у студентські роки і не полишала до останніх днів свого земного життя. Його титанічна праця була для неї прикладом, тому наукові монографії «Іван Франко – теоретик літератури» (1976) та «Іван Франко – історик української літератури» (1989) були наслідком копіткої праці дослідниці і знайшли належну оцінку у вітчизняних літературознавців.
Повернення в Костянтинівку, що на Донеччині, сприяло зацікавленню новими творчими особистостями, про яких їй хотілося писати: Олексу Тихого, Василя Гайворонського, Фелікса Ковалевського. Незадовго до смерті вона підготувала статтю про педагогічні погляди Олекси Тихого, що ще раз підтвердила широке коло її зацікавлень, бажання відкривати нові сторінки педагогічної майстерності, творчо працювати – для розвитку науки, рідного Донбасу, України.
В. А. Просалова