Відзначаючи великі та малі ювілеї, прийнято згадувати засновників та основоположників великих справ. 16 років існує спеціальність «Психологія». Це начебто і незначний термін в історії Університету, але в межах життя однієї людини чималий відрізок часу, який був наповнений безліччю справ і досягнень. Сучасні студенти вже не знають навіть імені тієї людини, яка подарувала їм можливість вчитися на улюбленій спеціальності, поклавши в цю справу, без перебільшення, всі свої сили і життя. Ім’я цієї людини – Валентина Дмитрівна Потапова.
На жаль, доля її обірвалася трагічно і не очікувано, в час, коли вона мала ще багато нездійснених задумів, але найкраще люди її характеру пізнаються на відстані років. Моє перше знайомство з нею відбулося на вступних іспитах, куди вона прийшла особисто контролювати відбір перших студентів спеціальності. Тоді мене вразили її ораторські здібності – вона говорила емоційно, гарно, душевно, «без папірця», заворожувала слухачів. Скільки б лекцій вона не читала, іноді навіть не за темою, реакція аудиторії була завжди однаковою – її слухали, затаївши подих, годинами.
При поверховому знайомстві Валентина Дмитрівна справляла на людей суперечливе враження. Малознайомі її боялися, вона могла за необхідності «задавити авторитетом», навіть колег зі вченими ступенями, але, на мою думку, це було інстинктивне відчуття сильної енергії, харизми, як кажуть в психології. Так, Потапова була харизматичним лідером, а до такого типу лідерів не можна ставитися тільки як до хороших чи поганих, ці люди НАД більшістю. Не кращі за всіх, а просто інші. Вона жила роботою і для людей, оскільки всі її задуми були не для себе. Я більше не знаю керівників, які б не тільки втрималися від спокуси брати для себе, а вкладали б власні кошти у справу, від якої буде нуль матеріального зиску для себе, а тільки благо для інших. А її вміння поводитись з бюрократичним апаратом викликало захоплення. Вона завжди досягала свого, але при цьому не ображала людську гідність.
В ній поєднувалася фантастична прозорливість, вона була практиком. І хоча не мала часу займатися психотерапією, то не відмовляла собі в задоволенні вивчати людську натуру – в спілкуванні з колегами завжди проводила міні-експерименти – де ти проявиш слабкість, як ти вчиниш в цій ситуації, чи допоможеш іншому, чи скажеш неправду, чи донесеш на колегу. Вона знала, чим дихає кожний її підлеглий. Вона довго і ретельно формувала свій колектив. І, думаю, краще за слова це ілюструє той факт, що створений нею колектив працював дуже ефективно, мав свої корпоративні традиції, започатковані нею, і навіть після її трагічної і неочікуваної смерті працював злагоджено, тому що кожен був на своєму місці і мав чіткі обов’язки.
Так, іноді з нею було важко домовитись, і ображались на неї часто за її прямолінійність у спілкуванні, погану звичку до паління під час розмови, безкомпромісність у досягненні мети. Так, це було. Як і в кожної людини, у Валентини Дмитрівни були свої переваги і недоліки.
У психології є термін «самоактуалізована особистість» – це коли людина знаходиться на своєму місці, повністю реалізує свій потенціал на благо людства. Я пишаюсь тим, що знала таку людину, без пафосу говорю це. Для мене вона була Вчителем, що дала мені шанс теж досягти мети.
А ще вона вважала, на відміну від багатьох колег, що студенти не розбещені і ліниві створіння, а найкращі і найталановитіші люди на світі, говорила їм про це при кожній нагоді і щиро вірила в них. І вони прагнули бути такими. Процитую Горького якраз про неї: «И пусть ты умер, но в песне смелых и сильных духом всегда ты будешь живым примером, призывом гордым к свободе, к свету…»
Катерина Васюк